Отчеты

Піп Іван Мармароський

IMG_3478

Маршрут: с. Ділове — пол. Лисича — г. Піп-Іван Мармароський

Тривалість: 3 дні

Дистанція: ~40 км.

Текст: Оля Грицюк


П’ятниця, спека, спонтанне відправлення на 7 годин раніше. Drang nach Карпати стартс.

Замість хештегів: самогон від вівчарів, вбивчий електрон, розтягнені в’язи, дохлі гадюки, снігові ванни, бриті ноги біля підніжжя Піп Івана (прости, отче), Всесвітній потоп і смажені пики.

…Отак завалили ми на спідах перестрашені, мокрі й ошелешені в купейний вагон потягу сполученням Київ-Рахів (через Т). На перших секундах встигли офігіти від спеки, тоді ще ми, біднесенькі, не знали, що чекає нас дорогою назад. Серед героїв нашого чудового експресу варто виділити кількох. Перший. Пацан-провідник. Дотепний, аж страшно стає, але не настільки, як при згадці про наших любих друзів із сусіднього купе. «Ей ромале-ромале-най-не-не-не» чи що вони там слухали із свого соні еріксона, біс їх знає, але синдром кибітки явно став чувакам у нагоді. Їхало наших засмаглих сусідів зо шестеро, не враховуючи малих репетуючих пуцвірків в підгузках. Отак докотилися ми до Хмельницького, де голодні й піджарені червневою спекою, набрали смертельних привокзальних багетів і всім відомих «вітражів» для дезінфекції після нашої Богом даної вечері.

IMG_0788

IMG_0792

Із настанням ранку ми зрозуміли, що нарешті в Карпатах. Чепурненькі скирти сіна, звивисті, як змійки, потічки, свіжа зелень пагорбів і добрі обличчя тутешніх людей.

У Рахові нам вдалось оперативно закупити стратегічних продовольчих (і не зовсім продовольчих) запасів, щоб вирушити далі, у бік Ділового. Стоп. Не згадати водія автобуса буде, як мінімум, грішно. Дядьо зі свіжо перебитим носом, еталон похмільної «привітності», спочатку почав кокати, як індик «хто їм продав квитки», а потім вселив надію на світле майбутнє фразою «може й стану в Діловому, а може й не стану». Став.

IMG_0796

IMG_0807

Ділове. Ще один магазин, прикордонна реєстраційна служба, де миле світло русяве створіння благально попросило нас надсилати раз на добу смс-ки про те, що живі-здорові (вагомий нюанс: покриття в горах немає, свій лайфсел одразу можна запхати глибше в…наплічник), інакше – вертольоти, патрулі з раціями-дресировані вівчарки, Америка.

Особливість цього маршруту полягає в тому, що проходить він територією Мармароського масиву Карпатського біосферного заповідника, поряд із державним кордоном із Румунією. Тому, для того, щоб вийти на г. Піп Іван, вам необхідно отримати спеціальний дозвіл від прикордонних служб України. Як його отримати, читайте тут. Після довгоочікуваного дозволу, вирушаєте у с. Ділове, де карпатська прикордонна мавка видає вам у віконечку спеціальний пропуск.
Село Ділове знаходиться неподалік від кордону із Румунією і в 15 км від Рахова. Добратись в найбільш ділове село України, де навіть пси ходять з борсетками, можна маршрутками, котрі курсують кожні 30-60 хвилин. Можливо, вам пощастить, і у дядька-шофера з перебитим носом якраз випаде вихідний.

Стартанули ми душевно, ступивши на шлях із братською могилою у вигляді трьох розчавлених на стежці гадюк. Далі було 10 кілометрів тепличної спеки, дрібного дощу, купань у гірських річках під водопадиками, від чого ціпеніли ноги, і чілу на порослому м’якеньким мохом віковічному камінні.

Маршрут починається із центру села, біля мосту, що проходить через річку Тиса (ага, попались, любителі вгасити коньячку). Перейшовши міст, потрібно обійти церкву справа по сільській дорозі, що через 1 км заведе вас до контрольно-пропускного пункту Діловського лісництва. Тут можуть перевірити пропуски і документи, але не в нашому випадку. Надто велика розкіш працювати напередодні Зелених свят, тим паче самогонка в тих краях дійсно витвір мистецтва.

IMG_0819

Дерев’яні хатки і ніяких тобі заборів-хмарочосів в стилі «кончезаспинське бикоко», замурзані писки малих закарпатських янголяток, які привітно вітаються і зі словами «тьотю, є конфета?» супроводжують тебе частину дороги. Тут, на секундочку, вітаються усі. Бажають доброго дня, який дуже знадобиться вам там, далі, ближче і ближче до скелястої вершини.

Увесь шлях ми прямували вздовж річки Біла. На шляху минули пилораму чи і гранітний кар’єр. Через 3 км дорога вивела нас на звивистий серпантин, через наступні 600 метрів – на велику галявину з дерев’яною хаткою. Поряд із нею причаїлось джерело із чистою водою, тому запам’ятайте це місце, як одне із кращих місць на шляху, аби сховатись від дощу (в будиночку чи лісі).

IMG_3369 IMG_0831

IMG_3381

IMG_3392

Ми кинули свої кісточки разом із наметами в розкішному лісі, поряд із галявиною і тією хаткою на курячих ніжках. Далі була вечеря, при згадці про яку мешканці черевця починають млосно вальсувати. Хто б подумав, що макарони-томати-сосиски-сирок дружба-цибулька, приготовані за спец рецептом нашого Бурди, просто танутимуть в роті і змусять тебе піти на різні авантюри заради ще однієї порції. Пореготавши в доброму товаристві друзів, сидячи біля тріскучого вогнища під добрий хіп-хопчик, що потім змінився блюзом, ми порозповзалися у свої юрти, міцно заснувши.

IMG_0856

IMG_0860

IMG_0867

IMG_0889 IMG_0888

 

Поляна Лисича – ти моя радість, ти моє горе. Скільки думок в голові роїлось про те, що кров бризне з вух від пульсування судин на пекельній спеці або виплюнуться легені від частого дихання дорогою до цього Ельдорадо. Воно того варте. Пройшовши вертикальною дорогою і проклинаючи все, на чому світ стоїть, дістались ми до місця, звідки відкривається невимовної краси краєвид. На поляну Лисичу. Це інший бік Карпат, про який більшість навіть не підозрює. І серед цієї «більшості» вам не місце! Зберіть себе докупи і побувайте хоч раз в цих магічних місцях.

IMG_3419 IMG_3413

IMG_0923 IMG_0933

IMG_0944

IMG_3424

На поляну Лисичу ми прямували із галявини, де зупинялись на першу ночівлю. Лівіше від будиночка дорога втікає різко уверх. Через 3-4 км досить крутого серпантину шлях виводить на поляну Лисичу. Звідси чудово видно гору Піп Іван Мармароський.
Далі дорога перетворюється в стежину і стає ще більш крутою і звивистою. Тоді, якщо ви ще живі і при здоровому глузді, дорога за 1, 5 км підйому виводить вас на траверсну автодорогу, що лежить впритул до «тупика» біля кулуару. Далі праворуч починається «хайвей ту хел» або крутий підйом по хребту на вершину.

Піп Іван Мармароський зустрів нас, на щастя, не кадилом (хоча трохи причасного кагору за відвагу не завадило б), а післяобідньою спекою, висотою пташиного польоту із неймовірними пейзажами: гірські хребти, що спадають і здіймаються в гору, яскраві оази квітів і білосніжних снігові плями, озера біля самого підніжжя гір і зигзаги нескінченних стежок.

IMG_3426

IMG_3441

IMG_3444

IMG_3456 IMG_3466

Одним із кращих сюрпризів, що підготував нам похід в кількох метрах від Піп Івана, був СНІГ. Ні не так, СНІІІІІІГ! Покидавши рюкзаки, ми, як ошпарені, поперли в холодну білу стужу, скидаючи одяг на ходу. Там ми відвели душу. Як пацієнти Павлівки на прогулянці, їли сніг, бігали по ньому босоніж, валялись, грали у сніжки.

На вершині г. Піп Іван Мармароський (1, 936 м.н.р.м.) встановлено чотиригранний залізобетонний стовп висотою близько трьох метрів. В кількох метрах від нього, в південному напрямку, починається територія Румуніїї. На відстані 3,4 км. на північ розкинулось дві гори – Берлебаска (1,734 м.н.р.м.) і Петрос (1,781 м.н.р.м). У східному напрямку розкинулись каскади румунських Карпат. Тут по хребту й проходить кордон між Україною та Румунією.

IMG_3475

IMG_3478

IMG_3481

IMG_3488

IMG_3512 AugOjNKOyc4

Не по-пацанськи було б не скуштувати гуцульської бринзи і самогонки, тому після спуску із гори назад в бік поляни Лисичої (не вірте тим, хто каже, що вниз йти легше) ми забрели до колиби вівчарів. І тут Остапа понесло. Чоловіки, серед яких чотири Василі, один Петро і Дімон, про якого варто розповісти окремо, зустріли нас як 5-х апостолів. Під слова «нікуди ви звідси не підете, бо спустимо собак» швидко намалювався стіл із різними сортами сиру, ковбасками, горілкою і оковитим семом. Думаю, зрозуміло, що в гуцулів купити нам так нічого і не вдалось.

Василь (один із 4-х) заінтригував нас розповідями про юшку, яка, за їхніми повір’ями, готувалась із вбитого ведмедя, але це великий секрет. Браконьєри з гірських чоловіків ніякі, тому, однак запашним, тільки знятим із ватри варевом, вони нас таки почастували.

Дімон. Покровитель мух. Людина-оркестр. Весь час він активно жестикулював, заклинав хмару мошкари у себе над головою, говорив з тими мухами, цілував їх і відправляв «на сідало». З нами братався, сходу придумавши кожному по прізвиську, зізнавався в коханні і ображався при кожній нашій спробі покинути «вогник». Потім Дімон, ще той жеребчик, впрягся замість коня у віз, запевняючи, що кататиме нас по горах.

IMG_3522

IMG_3541

cDTCUBLWk6c

0AcPnaRX3M4

Після години застілля до колиби вівчарів набігла хмара овечок під бриніння дзвоників, пов’язаних на їхніх шиях. Ситі і задоволені, вони потупцяли у загін на вечірнє доїння. 4 Василі і Петро, кремезні і засмаглі дядьки із цибаками «Прими» в зубах, посідавши на лаву, почали видій. Дуже дивна картина.

Сумно було прощатись, але довелось таки прорвати блокаду Дімона і спускатись далі по маршруту. Довго ще було чути на шляху, як кричить цей веселий і безтурботний лісничий із щирим серцем і відсутнім зубним рядом.

Від гори Піп Іван маршрут можна побудувати по-різному: піти далі по румунському кордону або ж назад по тому ж маршруту. Ми спустились траверсною дорогою на полонину Лисича, а звідти вздовж потічка навпроти будиночків пастухів спустились в долину витоптаною лісовою стежиною, яка перетворилась в різкий та крутий серпантин. Врешті-решт, стежка виводить до потічка Білий, далі на автодорогу неподалік пилорами і кар’єра.

Другу зупинку ми організували, спустившись лісовим серпантином до гірської річки. Розклавши намети, прийнявши вечірні процедури в пітьмі холодної річки, почали готувати вечерю. І стався дощ. Не просто якийсь там дощик, дощичок, а жирний ливиняка. Із блискавкою і громом, як має бути. Враховуючи те, що стояли ми під нахилом до річки, і ліс вже давно забив на нас і перестав рятувати своїх дітей природи, морально ми приготувались до Всесвітнього потопу, спакувавши речі в сміттєві пакети. Але, де наша не пропадала! Прокинулись свіженькі і сухі. Попивши кави із канапками, почали долати останні 10 км.

Не дивлячись на втому, спечені пики і болісне підвивання м’язів ніг, сумно було покидати за спиною наші споти: джерела і водопади, кладки і містки, ліс і навіть ті безсовісні людиновбивчі серпантини.

Доїхавши до Рахова із Ділового автобусом, залишивши позаду 40 км пішого гірського тріпу, ми навіть не підозрювали, що випробування ще не закінчились. На нас чекала повна срака.

Єдине, чим могли добратись у святковий понеділок до Франика була електричка «Рахів-Львів». Надалі називатиму цього демона вбивчим електроном. Європа, ще трошечки почекай нас, і ми будемо в темі. От тільки розсадимо 17 чоловік на 6 місцях і все буде гуд! І так, це металеве створіння з 2х вагонів, яке скоріше схоже на гусеницю, ніж на потяг, без жодного натяку на кисень вмістило в себе жителів усього Рахова і ближніх сіл, нас і ще зо 5 десятків нещасних туристів.

Цей експрес змусив антихристів увірувати, а свідків Ієгови відректись. Хто-хто, а ми знаємо, що означає горіти в пеклі. Після 5 годин нелюдських мук в смердючому тераріумі вбивчий електрон виплюнув нас на пероні Івано-Франківська. Бачили б ви орбіти очей того дядька, який пів години стояв біля нашої тяги, чухав ріпу і диву дивував, скільки напівживих людей виповзає із тієї душогубки.

IMG_3560

Хух, ось так – хтось зі скрученими в’язами, хтось із загаром продавця кіоску, хтось із зачатками майбутньої ангіни, а хтось просто класний – ми повернулись додому.

Можливо, автор де-не-де перегинав і лякав читача, можливо, розбудив у вас жагу до подвигів, однак задавався однією метою: кинути виклик. Усім, хто дочитує ці рядки, чи здався на першому абзаці. Як людина, що пережила подібний пи*дець і нірвану водночас упершее, автор запевняє, що вам сподобається. Збирайте манелі, вирушайте посмикати за бороду Піп Івана, повірте природі, закохайтесь в місцеву красу і тутешніх мешканців, відчуйте свободу і невагомість, і позмагаємось, у кого краща історія ;)